Василь Жданкін: «Скільки себе пам’ятаю, то стільки й співаю. Велика сцена для мене розпочалася з досить незвичного епізоду. Коли мені було п’ять років, я вивчив ледь не все, що тоді звучало по радянському радіо з репертуару Робертіно Лоретті, який щойно робив свої перші кроки. Співав у сільському клубі ”Санта Лючію”. Як концертне вбрання мав на собі байкові штанці. На високій ноті в них тріснула гумка і вони... впали. Правда, вчасно спохопився і впіймав їх трохи нижче колін. Підтягнув на місце, але... помітив, що люди в залі від сміху ховалися під крісла, затих і баяніст. Власне, таким був мій початок творчої діяльності.
Співати любив завжди, хоча ніколи не думав, що буду співаком. Мене в юності вабила зоологія. Навіть вступив у столичну Сільськогосподарську академію і навчався на кафедрі вивчення птахів і звірів. Обрав для майбутнього романтичну спеціальність єгеря. Мені то дуже пасувало, поки не подивився фільм Микити Михалкова ”Незакінчена п’єса для механічного піаніно”. Ось там за кадром Маріо Ланца співає романс Неморіно. Мене цей голос настільки приворожив, що я закинув ”естраду”, яку співав у студентській самодіяльності та на танцях, і пішов учитися класики».

свернуть