Із-за обрію над полем сонце випливало,
А на полі спозаранку мати жито жала.
Та й звернулася до сонця, та його питала
Про єдиного синочка, що з війни чекала.

«Ой ти, сонечко, ласкаве, ти нас зігріваєш,
І з гори ти нашу грішну землю оглядаєш.
Усе бачиш, усе чуєш, все на світі знаєш.
Де синочок мій єдиний, чи мені підкажеш?»

А на полі біля жінки той сусідка була,
Як зверталася до сонця взяла i почула.
Так спитала: «Що ти кажеш, чи може забула,
Що пройшло уже п’ять років, як війна минула?»

«Як живий був твій синочок, чи б не повернувся?
Чи гадаєш ти до дому стежки він забувся?
Чи ти думаєш саму б тебе він полишив?
Певно, десь у буряні вiн голову схилив.»

Також поруч жито жав чоловік сусідки,
Та і дуже йому жаль стало тої жінки.
Вiн промовив до дружини : «Облиш бідну мати,
Бо від горя може легко розуму не стати»

- Зовсім я не божевільна - мати їм сказала, -
Нащо кажете, що вмер він? Хіба ж я не знала?
Через те, що він не поруч, то вже ж не любити?
В моїм серці мій синочок завжди буде жити!

- Він для мене подих вітра, що ласка обличчя,
А струмок бринить, немов, голос його кличе,
А ріка блищить на сонці – то усмішка сина.
Не утримає ніколи рідного могила!

Музика - Iрина Цуканова. Слова - Артур Цуканов.

свернуть